Пошук
Навігатор
Інтернет-магазин
Статті
Розваги для дітей
Фото малят
Зворотній зв'язок

Спец. пропозиції

Наше опитування
Чи зручний для Вас наш сайт?
Всього відповідей: 294
Статистика
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0


Форма входу
Логін:
Пароль:


Головна » Розваги для дітей » Казки » Казки Олександра Пушкіна

Руслан і Людмила 4 - 6 частина

Пісня четверта

Уранці вставши, кожен раз
Я дякую сердечно Богу,
Що мало є нагод у нас
Зустріти ворожбита злого.
До того ж — честь і слава їм! –
Безпечні стали наші шлюби...
У них нема страшної згуби
Мужам і дівам молодим.
Та є ще інші ворожбити, —
їх рід ненавиджу лихий:
І погляд, ніжністю повитий,
І голос, друзі, чарівний!
Цурайтесь їх: вони лукаві!
Шукайте прикладу в мені,
Не вірте мові їх ласкавій
І спочивайте в тишині.

Поезії чудесний геній,
Співець примар у млі натхненній,
Кохання, мрій і чортівні,
Могил і раю вірний житель,
Моєї музи навесні
Учителю й охоронитель!
Орфею півночі, мені
Прости, що в повісті грайливій
Я лину по твоїх слідах
І ліри звуки гомінливі
В оманних викриваю снах.

Усі ви чули, любі друзі,
Як бісові дивак страшний
Продав себе спочатку в тузі,
А там і дочок, лиходій;
Як потім щедрими дарами,
Постом, молитвою і тим,
Що каявсь гірко, до нестями,
Знайшов заступника в святім;
Як він помер, і як заснули
Дванадцять дочок молодих;
І нас привабили, вжахнули
Картини тих чудес нічних
І чарівничі ті примари,
Похмурий біс і Божий гнів,
І грішника живого кари,
І чари непорочних дів.
Ми з ними плакали, бродили
Круг стін у темряві німій
І серцем враженим любили
Їх тихий сон і бран тяжкий;
Вадима палко закликали,
Пробудження вітали їх.
І часто ми черниць святих
На батьків цвинтар проводжали.
І що ж, чи правда?., нам збрехали!
Та чи скажу вам правду я?

Ратмір на південь без упину
Свого баского гнав коня
І мріяв ще до смерку дня
Знайти Русланову дружину.
Та день багряний вечорів;
Даремно він перед собою
В тумани здалеку зорив:
Було безлюдно над рікою,
Останній промінь ще горів
Над пишно-золотавим бором.
Наш витязь мимо скель скакав,
І в тишині навколо зором
Нічліг поміж дерев шукав.
Він на долину завертає,
І бачить: замок на горбах
Зубчасті мури підіймає;
Чорніють вежі по кутках;
І діва на стіні високій,
Мов лебедь на воді широкій,
Ішла у сяйві, і тремтів
Навколо ледве чутний спів,
Що ллється в тишині глибокій.

«У полі морок ліг нічний
І вітер з хвиль устав сердитий.
Спізнивсь, мандрівче молодий!
Іди в наш терем відпочити.

Вночі тут спокій мовчазний,
А вдень і шум і частування.
Прийди на дружнє закликання,
Прийди, мандрівче молодий!

У нас красунь веселих рій;
Їх ніжна мова й милування.
Прийди на ніжне закликання,
Прийди, мандрівче молодий!

Тобі ми вранці келих твій
Наллєм по вінця на прощання.
Прийди на ніжне закликання,
Прийди, мандрівче молодий!

У полі морок ліг нічний
І вітер з хвиль устав сердитий.
Спізнивсь, мандрівче молодий!
Іди в наш терем відпочити».

Вона співає, заклика:
І хан палкий вже під стіною;
Стрічати в брамі юнака
Дівчата вибігли юрбою;
Під гомін лагідних речей
Ратмір оточений; не зводять
Красуні з витязя очей;
Дві дівчини коня відводять;
В світлицю входить хан радий,
За ним самотниць милих рій;
Одна зняла шолом крилатий,
Здіймає друга куті лати,
Та меч бере, та щит курний;
Любові одяг чарівний
Заступить зброю воякову.
Та спершу витязя ведуть
У руську баню пречудову.
Вже хвилі димові течуть
У казани глибокі й чисті,
Фонтани бризкають сріблисті;
Розкішний килим перед ним;
Хан стомлений на нім лягає;
Прозора пара обгортає;
З турботним поглядом німим,
Напівоголені, звабливі,
У млості, сповнені жаги,
Дівчата ніжні та вродливі
Стоять юрбою навкруги.
Одна над рицарем махає
Тонким березовим гіллям,
І палом тіло обіймає;
А інша сік трояндний там
На члени стомлені зливає
І ароматами скропляє
Русяві кучері рясні.
І витязь, від жаги сп'янілий,
Уже забув красу Людмили,
Що десь у дальній стороні;
Він мліє в запальнім бажанні;
Блукає поглядом своїм,
І, весь у пристраснім чеканні,
Палає серцем молодим.

Та ось іде він до гостини.
У пишні вдягнений тканини,
Ратмір, у колі красних дів,
За стіл багатий радо сів.
Я не Гомер: в піснях високих
Один він може оспівать,
Як бенкетує грецька рать,
І дзвін і піну чар глибоких.
Волію, по слідах Парні,
В недбалім прославляти слові
Принади наготи нічні
І ніжні пестощі любові!
Над замком місяць вдалині;
Я бачу терем над горою,
Де витязь млосний самотою
Лежить у неспокійнім сні;
Його чоло, його ланіти
Раптовим полум'ям горять;
Його уста напіврозкриті
З жаги солодкої тремтять;
Він тихо, пристрасно зітхає,
Він бачить їх — і в сні палкім
Покров до серця притискає.
Враз у покої мовчазнім
Відкрились двері; край порога
Рипить під ніжкою підлога;
При сяйві місяця яснім
Майнула діва. Сни крилаті,
Сховайтесь, відлетіте пріч!
Прокиньсь — твоя настала ніч!
Не повернуть хвилину втрати!..
Вона підходить, він лежить
І в млості пристрасній дрімає;
Покров його з одра висить,
І пух чоло йому вгортає.
В мовчанні діва перед ним
Стоїть, прекрасна і жадана,
Мовчить, не дише, як Діана
Над милим пастухом своїм:
І ось вона, на ложе хана
Коліном спершися одним,
Зітхнула і лице схиляє,
У млості, з трепетом живим,
І сон щасливця уриває
Цілунком пристрасним, німим...

Та, друзі, соромлива ліра
Замовкла у руці моїй;
І слабне тихий голос мій —
Покинем юного Ратміра;
Для цих пісень тепер не час:
Руслан цікавить мусить нас,
Руслан, цей витязь бездоганний,
Людмили нашої коханий.
Його стомив упертий бій,
Під велетенською главою
Сповив Руслана сон міцний.
Та ось ранковою порою
Вже сяє обрій мовчазний;
Скрізь ясно; промінь жартівливий
Чоло глави позолотив.
Руслан устав, і кінь грайливий
Під ним стрілою полетів.

І дні біжать; жовтіють ниви;
З дерев спадає ветхий лист;
В лісах осінній вітру свист
Співців пернатих заглушає;
Похмурий і тяжкий туман
Могили голі сповиває;
Зима наблизилась — Руслан
Коня відважно поганяє
На дальню північ; з кожним днем
Знов перепони зустрічає.
То б'ється він з богатирем,
То з велетнем, або з Ягою,
А то вночі, на кілька гін,
Немов крізь сон той, бачить він:
Оточені густою млою,
Русалки тихо на гілках,
Гойдаючись навколо нього,
Із усмішкою на устах,
Чарують князя молодого...
Та дивних сил незримий рій
Зберіг його в спокусі тій;
В його душі бажань немає,
Він їх не бачить, їх не знає,
Людмилі вірний він одній.

Але, в печалі невтолима
І для лихого чаклуна
У дивній шапці невидима,
Що думає моя княжна,
Що робить чарівна Людмила?
Вона, безмовна, посмутніла,
Одна гуляє між садів,
Про друга думає й зітхає,
Або у мріях дивних снів
До рідних київських полів
В сердечнім забутті літає;
Братів і батька обіймає
І подруг бачить молодих
І мамок пізнає своїх, —
Полон забуто і розлуку!
Та скоро стомлена княжна
Пригадує неволі муку,
І знов самотня і сумна.
Рабам закоханця лихого
Нема роботи, крім одного:
По замку бігать, по садах,
І полоненої шукати,
Метатись, голосно гукати, —
Та марна праця бідолах.
Людмила ними ніби гралась:
У чарівних гаях, гляди,
Без шапки враз вона з'являлась
І кликала: «Сюди, сюди!»
До неї кидались юрбою;
Але тікала геть вона,
Незрима, тихою ходою
Від рук страшного чаклуна.
Усюди, завжди помічали
Легкі красунині сліди:
То позолочені плоди
На шумному гіллі зникали,
То краплі чистої води
На луг толочений спадали:
Тоді напевне в замку знали,
Що п'є або що їсть княжна.
Ховаючись вночі, шукала
На гілці кедровій вона
Хоч на якусь хвилину сна —
Та тільки сльози проливала,
Подружжя кликала в журбі
І нудьгувала самотою,
І рідко, рідко на зорі,
Десь поміж вітами, вгорі
Дрімала пізньою добою;
Та тільки рідшала імла,
До водоспаду діва йшла
Умитись чистою водою:
Сам карло ранньою порою
Раз бачив якось із палат,
Як під незримою рукою
Плескав і бризкав водоспад.
З своєю тугою тяжкою
До ночі тут, у цих краях,
Вона бродила по садах;
І часто ввечері чували
Її приємний голосок;
Вінок уранці підіймали,
Недбало кинутий в кущах,
Чи перської шматочок піалі,
Або хустину, всю в сльозах.

Страшну жагу не втамувати,
Не заглушити болю втрати, —
І вирішив чаклун лихий
Людмилу підступом піймати.
Так Лемноса коваль кривий,
Що взяв вінець подружній свій
Із рук прекрасних Цітереї,
Тонку їй сіть розкинув сам,
Глузливим викривши богам
Дружини витівки своєї...

Нудьгуючи, сумна княжна
В альтанці, зеленню повитій,
Сиділа тихо край вікна
І крізь похитувані віти
На луг дивилась запашний.
Враз чує — кличуть: «Друже мій!»
І бачить вірного Руслана.
Його хода, і риси, й стан;
Та він блідий, в очах туман,
І на стегні ще свіжа рана —
Здригнулось серце їй: «Руслан!
Руслан!., він справді!» І стрілою
Вона до витязя летить,
І каже у сльозах, тремтить:
«Ти тут... у ранах... що з тобою?»
Уже надбігла, обняла:
О жах... це привид... він зникає!
Княжна під сіткою; з чола
На землю шапка їй спадає,
1 чує, грізний хтось кричить:
«Вона моя!» — і ось ту ж мить
Чаклун огидний виростає.
І чути стогін діви враз,
І знепритомніла — в цей час
Над нею сон крило здіймає.

Що ж буде молодій княжні?
О, жах який: чаклун безсилий
Рукою пестить чарівні
Принади юної Людмили!
Та чи пізнать він щастя міг?
І раптом чуть — гукає ріг,
Хтось ніби карла викликає.
І з ляку ворожбит скоріш
На діву шапку одягає;
Та знов гудуть; гучніш, гучніш!
Летить туди він, у долину,
Заклавши бороду за спину.

Пісня п'ята


Ах, чарівна моя княжна!
За неї кращої немає:
Вона і скромна і чуйна,
Подружжю віддана жона,
Пустує трішки... що ж, буває!
Іще миліша тим вона.
Щодня принадою новою
Уміє нас причарувать;
Скажіть: чи можна порівнять
Її з Дельфірою лихою?
Одній — послала доля дар
Серця і очі хвилювати;
І мова й усміх, що й казати,
Розпалюють кохання жар.
А та — в спідниці, мов гусар;
Остроги й вуса лиш додати!
Блажен, кого на самоті,
В вечірні сутінки густі,
Людмила в затишку чекає
І другом зве ласкаво так;
Але блажен і той юнак,
Що від Дельфіри утікає
І навіть незнайомий їй.
А втім, про інше мова. Стій!
Це хто сурмив? Хто чародія
На грізну січу викликав?
Хто чаклуна перелякав?
Руслан. Веде його надія
І помста в замок лиходія.
Вже під горою князь стоїть,
Зазивний ріг, мов буря, виє,
І нетерплячий кінь кипить,
І сніг міцним копитом риє.
Чекає кар л а князь. Та ось
Ударив раптом по шолому
Рукою невидимий хтось;
І був удар подібний грому;
Руслан підводить погляд свій,
І бачить він — над головою —
З піднесеною булавою
Літає Чорномор страшний.
Щитом укрившись, він нагнувся,
Мечем потряс і замахнувся;
Та той під хмари знявся вмить;
Зникає — і згори летить
На князя, щоб нагнати жаху.
Моторний витязь відлетів,
І в сніг негадане з розмаху
Чаклун упав — та там і сів;
Руслан зійшов з коня, без страху
Мерщій до чаклуна спішить,
Піймав, за бороду хапає,
Чаклун змагається, хрипить,
І вже з Русланом відлітає...
В тривозі кінь баский стоїть;
Уже чаклун під небесами;
На бороді герой висить;
Летять над темними лісами,
Летять над дикими шпилями,
Летять над морем безліч гін;
Руслан аж терпне від напруги,
Але ж за бороду злодюги
Тримається уперто він.
Чаклун же, кволий від натуги,
Почувши, що надходить край
Від сили руської, Руслану
Лукаво мовить: «Князю, знай!
Тобі я шкодить перестану;
Твою я мужність визнаю,
Прощу образу я твою,
Спущусь — та тільки при умові...»
«Мовчи, злочинцю навісний! —
Наш витязь зупинив на слові: —
З дружини катом звичай мій
Ніколи не складать угоди!
Цей меч за всі відплатить шкоди!
Лети, як знаєш, хоч куди,
А буть тобі без бороди!»
З тяжкої змучений пригоди,
В досаді, у журбі німій
Даремно карло, сам не свій,
Довжезну бороду стрясає:
Руслан її не випускає:
Вискубує волосся в ній.
Два дні чаклун героя носить,
На третій він пощади просить:
«О князю, кар л а пожалій;
Я ледве дихаю; доволі!
Залиш мене, в твоїй я волі;
Скажи — спущусь, куди велиш...»
«Тепер ти наш; ага, тремтиш!
Не знаєш руської ти сили!
Неси негайно до Людмили».

Смиренний Чорномор затих;
Додому з витязем пустився;
Летить — і миттю опинився
Серед жахливих гір своїх.
Тоді Руслан підніс угору
Меча, що взяв у голови,
І бородище Черномору
Відсік, немов стебло трави.
«Знай наших!— мовив він жорстоко, —
Де, злодію, краса твоя?
Де сила?» На шолом високий
Волосся сиве він чіп ля.
Коня покликав він баского;
Веселий кінь прибіг, заржав;
І карла, ледве що живого,
Наш витязь за сідло поклав,
І, щоб ні хвилі не втрачати,
Спішить на шпиль гори крутий,
Досяг, і без кінця радий
Летить у чарівні палати.
Шолом побачивши кудлатий,
Страшної перемоги знак,
Арапи, з жахом на очах,
Юрба невільниць полохливих,
Мов привиди, з усіх сторін
Біжать — ховаються. А він
По залах ходить блискотливих,
Подружжя кличе він своє,
І з-під склепіннів мовчазливих
Луна відгомін подає;
У хвилях почуттів вабливих
Він відчиняє двері в сад —
Іде, іде — і не знаходить;
Збентежено він зором водить —
Змертвіло все серед оград,
В альтанках порожньо; на кручах,
Вздовж берегів струмків текучих,
Нема Людмили, — зник і слід,
Нічого вухо не вчуває.
Та раптом холод обіймає,
І князеві темніє світ,
В умі встають думки тужливі...
«Гіркий одчай... полон, можливо...
Безодня... хвилі...» В цих думках,
Повитий тугою німою,
Схилився витязь головою;
Його обняв раптовий страх;
Він став, немов закам'янілий;
Темніє розум; налетіли,
Як вихор, розпач і любов,
Йому ллючи отруту в кров.
І от, здається, тінь кохана
Діткнулася до уст палких...
Та ні! Це тільки зла омана!
І витязь по садах густих
Людмилу кличе, зазиває,
І скелі з гір крутих зриває,
Все крушить він мечем своїм —
Кущі, альтанки упадають,
Дерева в хвилях потопають,
Степ оголяється за ним!
Далеко гуки відбивають
І тріск, і рев, і шум, і грім;
Нічим меча не відвернути,
І край спустошений лежить —
Шукає жертви витязь лютий,
Навколо себе мимохідь
Пусте повітря розтинає...
І враз — негаданий удар
З княжни незримої збиває
Прощальний Чорномора дар...
І чарівна зникає сила:
В сітях відкрилася Людмила!
І хто б очам повірить міг?
Зазнавши щастя в ці хвилини,
Наш витязь падає до ніг
Своєї вірної дружини,
Цілує, розриває сіть,
Від щастя плаче і тремтить;
Гука її — вона ж дрімає,
Зімкнула очі і уста,
І мрії ніжна жагота
Дівочі груди підіймає.
На неї мовчки він зорить,
Настала знов журби година...
Та раптом чує він ту ж мить
Слова старого друга Фінна:

«Мужайся! У зворотну путь
Вертай з Людмилою-жоною;
Проймися силою новою,
Коханню й честі вірний будь.
Небесний грім на злобу гряне,
І запанує тишина —
І в світлім Києві княжна
У батьковій світлиці встане
Від зачарованого сна».

Руслан, таку почувши мову,
В міцні обійми взяв жону,
Красою ніжною чудову,
Гірську покинув вишину,
Зійшов у тіняву діброву.

Із ворожбитом за сідлом
Поїхав він своїм шляхом;
В його руках лежить Людмила,
Немов уранішня зоря,
І на плече богатиря
Спокійно личко похилила.
Косою, звитою в кільце,
Вітрець пустельний ніжно грає;
Як часто в сні вона зітхає!
Як часто чарівне лице,
Немов троянди цвіт, палає!
Любов і мрійна таїна
Русланів образ викликає,
І з млосним шепотом вона
Ім'я кохане вимовляє...
І, все забувши, ловить він
Її привабливе дихання,
Усмішку, сльози без причин
І сонних персів хвилювання...

І серед гір і в низині,
У темні ночі й білі дні,
Наш витязь їде без упину,
Про рідну мріючи країну, —
А діва спить. Та юний князь,
В якім жадоба зайнялась,
Невже цей страдник цілу днину
Свою жону оберігав,
І тільки у цнотливій мрії,
Спинивши молоді надії,
Своє блаженство відчував?
Чернець, який нам передав
Переказ про старі події,
Що досі відблиск їх не згас,
У тому запевняє нас, —
І вірю я! Нема без згоди
Взаємної нам насолоди:
Коли ми вдвох — щасливий час.
Пастушки, сон княжни ясної
Не схожий був на ваші сни,
Під час манливої весни,
В тіні, серед трави густої.
Я пам'ятаю луг м'який
Серед березового гаю,
Я вечір згадую п'янкий,
І Ліди сон я пам'ятаю...
Ах, перший поцілунок мій,
Легкий, тремтячий і грайливий,
Він не розкрив, мій друже, вій
Лукавій дівчині дрімливій...
Та годі, мов юнак-пустун,
Пригадувати дні любові!
Страждання й радощі раптові
Вже не торкнуть колишніх струн;
Цікавлять нас у цій розмові
Руслан, Людмила і чаклун.

Прослалася внизу рівнина,
Ялини де-не-де сумні;
Гори якоїсь в далині
Чорніє кругла верховина
В яскравій синяві небес.
Князь дивиться — і догадався,
Що бачить чудо із чудес;
І швидше кінь прудкий помчався,
До голови його приніс,
Що дивиться недвижним оком;
У неї чуб мов чорний ліс,
Що виріс на чолі високім;
Ланіти без життя, страшні;
Тяжкою блідістю укриті,
Уста потріскані розкриті,
І зуби стиснуті міцні...
Могутня голова мертвіла,
Останній день її наспів.
До неї витязь прилетів,
І карло з ним, і з ним Людмила.
Гукнув: «Добридень, голова!
Я тут! твій зрадник полонений!
Ось він, злодюга навіжений!»
І ці погордливі слова
Її небавом оживили,
На мить чуття її збудили,
Прокинулась, мов після сна,
Поглянула і застогнала...
Пізнала витязя вона,
І брата злобного впізнала.
Надулись ніздрі; на щоках
Вогонь багряний появився,
І в помираючих очах
Останній гнів її відбився,
У люті дикій та німій
Вона зубами скреготала,
І докір братові страшний
В тяжкім конанні белькотала...
Уже кінчалися в той час
Її наруга і страждання;
Чола вогонь раптовий гас,
І слабшало тяжке дихання;
От-от душа покине світ...
І скоро князь і ворожбит
Узріли смерті трепетання...
Вона спочила вічним сном.
В мовчанні витязь віддалився,
Тремтячий карлик за сідлом
Не смів дихнуть, не ворушився,
І чорнокнижним язиком
Покірно демонам молився.

На схилі темних берегів,
Омитих сонною рікою,
В похмурій сутіні лісів,
Стояла хата між горбів,
Густою вінчана сосною.
Текла там річка між долин,
Із очерету вбогий тин
Холодною водою мила,
І вколо ледве дзюркотіла
Під шелест ніжних верховин.
Долина в цих місцях лежала,
Смутна, самотня й мовчазна;
У ній, здавалось, тишина
З початку світу панувала.
І зупинив Руслан коня.
Була світанкова година;
Від першого проміння дня
І гай, і берег, і долина
Засяли крізь ранковий дим.
Руслан на луг жону знімає,
Сів біля неї, і зітхає
З чуттям солодким і німим;
Враз бачить він перед собою
Мале вітрило на човні;
Рибальська пісня вдалині
Дзвенить над тихою рікою.
З широким неводом своїм,
Налігши на весло єдине,
Рибалка в човнику хисткім
Пливе до мирної хатини.
І бачить добрий князь Руслан:
Під берег човен припливає;
Назустріч з хати вибігає
Прекрасна діва; дивний стан,
Коса розпущена недбало,
Усмішка, погляд запальний,
Уста і груди — все звабляло,
Усе було чудове в ній.
Вони, обнявшися, в знесиллі
Сідають там, де хвиля б'є,
І час кохання на дозвіллі
Для них в обіймах настає;
Та в здивуванні мовчазливім
Кого в рибалці тім щасливім
Наш юний витязь пізнає?
Хазарський хан, обранець слави,
Що шлях обрав собі кривавий,
Його суперник молодий,
Ратмір, від слави гомінкої
І від Людмили в пущу втік,
І зрадив їх тепер навік
В обіймах подруги палкої.

Герой наблизився, і вмить
Пустельник пізнає Руслана.
Гукає він. Встає, летить...
І обіймає витязь хана.
«Що бачу я? — герой спитав, —
Чому ти тут, нащо покинув
Тривоги бойових заграв,
І меч, з яким у битву линув?»
Рибалка мовив: «Друже мій,
Душі набридли гомін слави
І ратний грім та шум гучний,
Повір мені: ясні забави,
Діброви й пестощі ласкаві
Миліші над усе мені —
Тепер я вже не прагну бою,
Щоб накладати головою;
У тиші йдуть щасливі дні;
Я все забув, мій друже милий,
І чари любої Людмили».
«Ну, що ж! Дивуйся новині, —
Сказав Руслан: — Вона зо мною!»
«Повідай, долею якою?
Що чую? Чарівна княжна...
Вона з тобою, де ж вона?
Дозволь... та ні, боюся зради;
Та й подругу свою люблю;
Я з нею забуваю, радий,
Своє минуле без жалю;
Вона життя мені єдине!
Вона мені вернула знов
Мої утрачені години,
І мир, і чистоту, й любов.
Даремно щастя обіцяли
Уста звабливиць молодих;
Дванадцять дів мене кохали,
Для неї я покинув їх;
Лишив я терем їх прекрасний,
Що криється серед лісів;
Шолом і меч я кинув ясний,
Забув і славу й ворогів.
Самотник мирний і незнаний,
Я залишився в глушині
З тобою, друже мій коханий,
З тобою в ці щасливі дні!»

Пастушка люба переймала
Відверту дружню мову їх,
Зітхала і очей своїх
Із хана довго не спускала.

Рибалка й князь на берегах
До ночі темної сиділи
З душею й серцем на устах —
Години хвилями летіли.
Чорніє ліс, у млі гора;
Зіходить місяць — тихо стало;
Герою в путь давно пора –
Нап'явши тихо покривало
На сонну діву, наш Руслан
Іде і на коня сідає;
Задумливо безмовний хан
В думках слідом за ним ширяє,
Руслану щастя й перемог,
І слави, і життя бажає...
І гордих відгуки тривог
Невільним смутком оживляє...

Чому, о доле, не велиш
Непевній лірі ти щомиті
Оспівувать геройство лиш,
І з ним (незнаний більше в світі)
Любові й дружби тихий лет?
Смутної істини поет,
Навіщо мушу звади ниці
Своїм нащадкам викривать,
І злі, підступні таємниці
В піснях правдивих відбивать?

Фарлаф, шукач княжни негідний,
Що смак до слави утеряв,
Кого б ніхто вже не пізнав,
В пустелі дальній і погідній
Ховався і Наїни ждав.
І урочистий час настав.
До нього відьма та з'явилась,
Віщаючи: «Чеканню край!
Твій час настав, коня сідлай!»
І кішкою Наїна стала;
Готовий кінь, вона помчала;
За нею навздогін летить
Фарлаф, аж курява курить.

Долина стомлена дрімає,
В нічний одягнена туман,
І місяць геть перебігає
Із хмари в хмару, і курган
Раптовим блиском осяває.
Під ним задуманий Руслан
Сидів з незмінною журбою
Перед заснулою княжною.
Його глибокий сум пойняв,
І мрія в далечінь летіла,
І непомітно сон здійняв
Над ним свої холодні крила.
Лежала тихо діва мила,
І, задрімавши, він зітхнув,
І стомленою головою
Схиливсь до ніг їй і заснув.

І сниться віщий сон герою:
Він бачить, нібито княжна
Десь над безоднею страшною
Стоїть поблідла і сумна...
Та ось Людмила вже зникає,
Над прірвою він сам стоїть...
Знайомий голос гомонить,
Із прірви стогін вилітає...
Руслан дружині навздогін
Летить у темряві глибокій...
Перед собою бачить він:
Сидить у гридниці високій,
У колі відданих людей,
Поміж дванадцятьма синами,
З юрбою названих гостей,
Князь Володимир за столами.
І очі князя гнів таять,
Як і в годину розставання,
І нерухомо всі сидять,
Не сміють зрушити мовчання.
Затих веселий шум гостей,
Не видно чари кругової...
І бачить він серед гостей
Рогдая, що упав в двобої;
Убитий, мов живий, сидить;
Він п'є із пінявого жбана.
І, звеселілий, не глядить
На вид здивований Руслана.
Князь бачить молодого хана,
І друга й ворога... і вмить
На дивних гуслях хтось дзвенить,
І чути віщого Баяна,
Співця бенкетів та боїв.
Фарлаф у гридницю ступив,
Веде Людмилу він вродливу;
Та князь і голови не звів,
У думу втоплений журливу;
Мовчить гостей блискучий ряд,
Усяк чуття своє ховає.
І зникло все — смертельний чад
Героя раптом обіймає.
І, задрімавши, мимохіть,
Він у сльозах спускає вії,
І відчуває він, що спить,
І мліє, та жахної мрії,
Дарма, не в силі він спинить.

Тьмяніє місяць над горою;
Стоять гаї, повиті млою,
Долина в мертвій тишині...
І зрадник їде на коні.

Відкрилась перед ним поляна;
Похмурий бачить він курган;
Біля княжни заснув Руслан,
І ходить кінь навкруг кургана.
Фарлаф налякано зорить,
А відьма у туман зникає,
І серце зрадника тремтить;
Із рук уздечку він роняє,
Свій меч помалу витяг він,
І хоче витязя без бою
Розтяти надвоє на згин...
Фарлаф під'їхав. Кінь героя,
Почувши ворога, скипів,
Заржав і тупнув. Та намарне!
Руслан не чує; сон примарний,
Немов тягар, його сповив!..
Навчений відьмою страшною,
Фарлаф зрадливою рукою
Руслану в груди куту сталь
Вганяє — і лякливо в даль
Летить із здобиччю-красою.

Всю ніч без пам'яті Руслан
Лежав у пітьмі під горою.
А час летів. І кров рікою
З роз'ятрених стікала ран.
А вранці зір відкрив безсилий
І, чуючи тяжкий загин,
Зі стогоном підвівся він,
Поглянув і, немов зомлілий,
Впав, непорушний, помертвілий.

Пісня шоста

Мені велиш ти, ніжний друже,
На лірі, легковажній дуже,
Про дні минулого співать
І музі вірній дарувать
Часи дозвільної години...
Ти знаєш, подруго єдина:
Про суд не дбаючи людський,
Твій друг, любові повний, нині
Забув і труд у самотині,
І ліри гомін золотий.
Від гармонійної забави
Відвик я у блаженнім сні...
Тобою дихаю — і слави
Нечутний гук тепер мені!
Мене покинув тайний геній
Солодких вигадок і мрій;
Любові пориви шалені
Лише скоряють розум мій.
А ти велиш, а ти любила
Колишні повісті мої
Про любощі та про бої;
Мій богатир, моя Людмила,
І Чорномор, і князь старий,
І Фіни, і відьмині затії
У тебе хвилювали мрії;
І, гомін слухаючи мій,
Ти часом з усміхом дрімала;
Та часом ніжний погляд свій
Ніжніш ти на співці спиняла...
Наважусь; мрійний балакун,
Торкнусь я знов лінивих струн;
Тож біля ніг твоїх сідаю
І знов про витязя співаю.

Та де Руслан? Про що повім?
Лежить він мертвий в чистім полі:
Вже кров його не ллється долі,
Літає хижий птах над ним,
Безмовний ріг, недвижні лати,
Шолом не рушиться кудлатий!

Кругом Руслана ходить кінь
З опущеною головою.
В очах не полум'я, а тінь!
Вже гривою він золотою
Не має, вільний та баский,
І жде, коли Руслан устане...
Та князь у сон запав тяжкий...
І довго щит його не гряне.

А Чорномор? Він за сідлом,
У торбі, відьмою забутий,
Не знав, що робиться кругом;
І сонний, стомлений і лютий
Героя нашого й княжну
З нудьги він лаяв мовчазливо;
Враз виглянув на мить одну
Зненацька ворожбит — о диво!
Він бачить, князь убитий спить,
В крові потоплений лежить;
Нема Людмили, пусто в полі;
Чаклун із радощів тремтить,
Гадає: сталось, я на волі!
Та карло правди не вгадав.

Тимчасом, учень відьми злої,
Фарлаф із сонною княжною
Уже під Київ під'їжджав,
І страху повен, і любові;
Вже хвилі перед ним дніпрові
Серед знайомих нив течуть;
Вже золоті верхи встають;
Фарлаф по вулиці простує,
І шум на стогнах устає;
І люд схвильований снує,
Навколо вершника вирує;
Біжать, щоб батька звеселить;
На ґанку зрадник вже стоїть.

Запавши у печаль невпинну,
Князь Володимир в цю хвилину
В високім теремі своїм
Сидів, пригнічений журбою.
Бояри, витязі при нім
Сиділи з хмурою пихою.
Та ось під ґанком гомін, крик,
Когось вітають городяни, —
І в двері входить войовник,
Усім, здавалося, незнаний;
Кругом схопились, дивно всім, —
І враз громада зашуміла:
«Фарлаф!.. Невже? І з ним Людмила!»
Змінився раптом вид смутний,
Встає з ослона князь старий,
Тяжкою виступа ходою;
Він до нещасної дочки
Підходить; отчою рукою
Торкнутись хоче він щоки;
Але Людмила не вчуває,
І зачарована дрімає
В руках убивці — всі без слів
На батька глянули в чеканні;
І князь турботний погляд звів
Тоді на витязя в мовчанні.
Той пальця на уста поклав;
«Людмила спить, — він проказав: —
її знайшов я лиш недавно
В пустельних Муромських лісах
У злого відуна в руках;
Там закінчилось діло славно;
Три дні ми бились; далина
Зірками тричі прикрашалась;
Убитий він, але княжна
У сні до рук мені досталась;
І хто розвіє дивний сон?
Коли пробудження настане?
Незнаний долі нам закон!
В надії щирій і в терпінні
Кінця чекати ми повинні».

І скоро новина кругом
По всьому місту пролетіла;
Народ збирається гуртом,
Юрбою площа закипіла;
Відкритий терем всім стоїть;
Юрба хвилюється, і мчить
Туди, де на одрі високім
Лежить на ковдрі парчевій
Княжна весь час у сні глибокім;
Князі та витязі при ній
Стоять смутні; і звуки трубні,
Роги, тимпани, гуслі, бубни
Гримлять над нею; князь старий,
В одчаї, стомлений, смутний,
До ніг Людмили сивиною
Припав з безмовною сльозою;
Блідий Фарлаф не їсть, не п'є,
Тремтить у розпачі, в досаді,
Зухвальство втративши своє.

Настала ніч. Ніхто в безладді
Очей безсонних не змикав;
Шуміли, тислись без упину;
Про чудо кожен щось казав;
І юний муж свою дружину
В світлиці тихій забував.
Та тільки місяць за горою
Помалу на світанку зник,
Зайнявсь тривогою новою
Весь Київ. Шум, виття і крик
Усюди чути. І кияни
На мурах дивляться згори...
І бачать: в ранішнім тумані
Стоять за річкою шатри,
Щити загравами палають;
У полі вершники гасають,
Кругом здіймають чорний прах;
Ідуть вози, горять заграви
Од вогнищ димних на горбах.
Біда: йдуть печенігів лави!

Тимчасом віщий Фіни, владар
Таємних духів і примар,
В своїм пустельному роздоллі,
На самоті спокійно ждав,
Щоб день, призначений від долі,
Давно завбачений, настав.

У глушині степів пекучих,
За дальнім пасмом диких гір,
Вітрів оселі, бур гримучих,
Куди і відьми смілий зір
Пірнути в пізній час боїться, —
Долина чарівна таїться,
І двоє в ній джерел біжить:
Це хвилею тече живою,
В камінні весело дзюрчить,
Те ллється мертвою водою;
Вітри у дивній тиші сплять,
Весняний холодок не віє,
Столітні сосни не шумлять,
Не в'ються птиці, лань не сміє
Таємну воду хвилювать;
Два духи від початку світу,
На лоні миру без привіту,
Дрімучий берег той глядять...
Із глеками двома пустими
З'явивсь пустельник перед ними;
Попрокидались вартові,
І позникали десь далеко.
А він, схилившись у траві,
У воду затопляє глеки;
Набрав ущерть, і геть пропав,
Помчався скільки стало духу
В долину, де Руслан лежав
В крові, без пам'яті, без руху;
Старий над рицарем стоїть,
І збризнув мертвою водою,
І засіяли рани вмить,
І труп чудесною красою
Процвів; водою він живою
Тоді героя окропив, —
І чує сил нових приплив,
Тремтить снагою молодою,
Встає Руслан, на день ясний
Поглянув спраглими очима;
Мов тінь якась, мов сон жахний,
Пройшла минувшина незрима.
Та де Людмила? Він один!
Спахнуло серце й завмирає.
Підвівся витязь; Фінн старий
Його зове і обіймає:
«Прийшла година, сину мій!
Блаженства час тебе чекає —
І жде тебе кривавий вир;
Ти вдариш зброєю грізною,
На Київ зійде тихий мир, —
І буде люба знов з тобою.
Візьми обручку чарівну,
І доторкнись чола Людмили,
І зникнуть чар таємних сили,
Вона прокинеться зо сну;
Настане мир, нещастя згине.
Хай доля вас повік не кине!
Прощай же, друже, не смутись!
Лише по той бік домовини
Мене зустрінеш ти колись!»
Сказав і зник. Увесь пройнявшись
Палким піднесенням німим,
Руслан, новим життям зайнявшись,
Здіймає руки вслід за ним...
Затихло все на видноколі!
Руслан один в пустельнім полі;
Із Черномором за сідлом,
Басує кінь нетерпеливо,
І скаче, розпустивши гриву;
Вже князь готовий, і верхом
Летить живий він і здоровий
Через поля, через діброви.

Тимчасом горе і ганьба
У Києві під час облоги!
На ниви дивиться юрба,
Безсила з туги і знемоги,
Стоїть на мурах і шпилях
І жде небесної покари;
Несмілий стогін у домах,
Немов страшні нависли хмари;
Коло дочки чоло схилив
Князь Володимир на молитві,
І смілий гурт богатирів
З рядами відданих князів
Уже готується до битви.

Світало. Орди ворогів
Уранці рушили з горбів;
Завзятці, з'єднані в дружини,
Як хвилі, линуть із долини
І до стіни міської йдуть;
У місті сурми загриміли,
Бійці зійшлися, полетіли
Назустріч раті навісній,
Зустрілись — і почався бій.
Почувши смерть, заграли коні;
І дзвін мечів, і стукіт броні;
Із свистом хмара стріл знялась,
Рівнина кров'ю залилась;
Як вихор, вершники помчались,
Загони всі перемішались,
І дружно почали рубать
Бійці там супротивну рать;
Там піший з вершником зійшлися;
Там кінь наляканий пронісся;
Там руський пав, там печеніг;
Той наступає, той відбіг;
Того звалили булавою;
Того уражено стрілою;
Цей стоптаний конем лежить,
Щитом придушений, мовчить...
І бій триває аж до ночі;
Перемогти немає сил!
За купами кривавих тіл
Бійці зімкнули млосні очі,
І був міцний їх сон тяжкий;
І часом лиш на полі битви
Лунав то стогін голосний,
То руських витязів молитви.

Зникала тінь серед заграв,
Срібніла хвиля в прохолоді,
І день непевний уставав
На затуманеному сході.
Ясніла гір та нив краса,
І прокидались небеса.
Повите чаром супокою,
Дрімало поле після бою;
Та зникнув сон: ворожий стан
З тривогою умить здійнявся,
Вояцький крик ізнов розтявся;
Холоне серце у киян;
Біжать безладними рядами
І бачать: ген між ворогами
Блищить у латах, як в огні,
Чудесний воїн на коні,
Грозою йде, кругом рубає,
І сурмить, і орлом літає...
То був Руслан. Як Божий грім,
Напав він ворога неждано;
Він мчить із карликом німим
Серед наляканого стану.
І де просвище грізний меч,
Або проскаче кінь сердитий,
Злітають голови із плеч,
І ворог падає убитий;
За мить єдину ратний луг
Укритий тьмою тіл кривавих,
Живих, роздушених, безглавих,
Списами й купами кольчуг.
На трубний звук, на голос бою
Дружини вершників-слов'ян
Помчали навздогін герою,
Зійшлись... Хай гине бусурман!
Злякалось військо печенігів;
Завзятці степових набігів
Прудких скликають скакунів,
Перечити не сміють долі,
І з диким стогоном у полі
Біжать від київських мечів,
На люту віддані поталу;
їх сонми руський меч разить;
Святкує Київ... Повен піалу,
По місту богатир летить;
В десниці гострий меч тримає;
І сяє спис, немов звізда;
З кольчуги кров йому стікає;
З шолома звисла борода;
Летить окрилений, в надії,
По стогнах шумних в княжий дім.
Народ, здивований з події,
Зібрався з криком голосним, —
І князя радість оживила.
В безмовний терем він прибіг,
Де в дивнім сні лежить Людмила;
Князь Володимир біля ніг
В знесиленні стояв похилий.
Він був один. На брань послав
Він друзів у поля криваві.
І лиш Фарлаф, що втік від слави,
Від грізних бойових заграв,
Де смерть літає невблаганна,
На варті край дверей стояв.
Та тільки він пізнав Руслана,
В нім кров застигла, зір погас,
Завмер в устах безсилий глас,
І вже коліна він схиляє...
Покара зрадника чекає!
Але в Руслановій руці
Обручка, Фінна дар всесилий;
Провів він нею по лиці
Давно заснулої Людмили...
І чудо: молода княжна
Звела, зітхнувши, світлі очі!
Здавалось, нібито вона
Довжезній дивувалась ночі;
Здавалося, що сонна тінь
З'явилась їй пори нічної,
І миттю пізнає — це він!
І князь в обіймах чарівної.
Огонь у серці знов ожив,
Руслан не бачить, не вчуває...
Князь Володимир ізрадів,
Ридає й любих обіймає.

Чим закінчу цей довгий спів?
Ти угадаєш, друже милий!
Погас старого князя гнів;
Фарлаф упав до ніг Людмили,
І всіх одверто сповістив
Про сором свій, про лиходійство;
Щасливий князь його простив;
Позбутий сили чародійства,
Був карло взятий у двірець;
І, щоб відзначить бід кінець,
Князь серед гридниці ясної
Бенкет родинний учинив.

Діла давно минулих днів,
Казки старовини глухої.
Епілог

Отак, на лоні супокою,
Згадавши призабуті сни,
Я славив лірою дзвінкою
Перекази старовини.
Співав і забував обиди
Сліпого щастя й ворогів,
Зрадливі пустощі Доріди,
І сміх дурних балакунів.
На крилах вигадки стрілою
Здіймався розум в височінь;
Тимчасом хмарою густою
Гроза тяжку прослала тінь...
І гинув я... Охоронитель
Моїх колишніх буйних днів,
О дружбо, ніжний утішитель
Моїх страшних душевних снів!
Ти ублагала непогоду;
Ти серцю повернула мир;
Ти зберегла мені свободу,
Моєї юності кумир!
Забутий світом і юрбою,
Я кинув невські береги,
Я бачу вже перед собою
Кавказьких височин сніги.
І там над горами крутими,
На схилах темних верховин,
Чуттями вражений німими,
Я споглядаю ряд картин
Природи дико-чарівної;
Душа, як і раніш, весь час
В обіймах думи вогняної –
Та жар поезії погас.
Дарма шукаю я вражіння:
Пройшла пора співучих слів,
Пора кохання, дивних снів,
Пора сердечного горіння!
Короткий день утіхи зник,
І геть сховалася навік
Натхнення тихого богиня...

(Переклад Миколи Терещенка)
Додав: Admin1 | Переглядів: 1226

Контакти
  (032) 247-03-37
  :) 
(093) 46-46-831
   (097) 215-40-46
  kotygoroshko.com.ua
  info@kotygoroshko.com.ua
з 10:00 по 19:00
   субота - з 10:00 по 14:00
        неділя - вихідний
 Доставка по Україні

Кошик
Ваш кошик порожній

Школа Батьківства

Дозвілля

kotygoroshko.com.ua © 2009-2017
Developed by softolab.com